Закон про загальну частину Цивільного кодексу

(1) Цим законом встановлюються загальні принципи цивільного права.

(1) Джерелами цивільного права є закон і звичай.

(2) Звичай виникає внаслідок тривалого застосування способу поведінки, якщо особи, які беруть участь в обороті, вважають його юридично обов'язковим. Звичай не може змінювати закон.

(1) Норму закону тлумачать разом з іншими нормами закону, виходячи з формулювання, змісту та мети закону.

(1) За відсутності норми, що регулює правовідносини, застосовується норма, яка регулює правовідносини, близькі до неврегульованих, якщо залишення правовідносин неврегульованими не відповідає змісту та меті закону. За відсутності такої норми виходять із загального змісту закону або права.

(1) Цивільні права та обов'язки виникають з правочинів, з передбачених законом подій та інших дій, з якими закон пов'язує виникнення цивільних прав та обов'язків, а також з протиправних діянь.

(1) Цивільні права та обов'язки можуть переходити від однієї особи до іншої (правонаступництво), якщо вони згідно із законом нерозривно не пов'язані з особою.

(2) Підставою правонаступництва є правочин або закон.

(3) Права та обов'язки передаються правочином про передачу (розпорядчий правочин). Кожне право та кожен обов'язок передаються окремо, якщо із закону не випливає інше.

(4) Дійсність розпорядчого правочину не залежить від дійсності правочину, що зобов'язує до передачі права та обов'язку.

(1) Правоздатність фізичної особи (людини) — це здатність мати цивільні права та нести цивільні обов'язки. Кожна фізична особа має однакову та необмежену правоздатність.

(2) Правоздатність починається з живонародження людини і припиняється зі смертю.

(3) У передбачених законом випадках людський зародок є правоздатним з моменту зачаття, якщо дитина народжується живою.

(1) Дієздатність фізичної особи — це здатність самостійно вчиняти дійсні правочини.

(2) Повну дієздатність має особа, яка досягла 18 років (повнолітня). Особа, молодша за 18 років (неповнолітня), та особа, яка внаслідок психічної хвороби, недоумства чи іншого психічного розладу тривало не здатна розуміти значення своїх дій або керувати ними, має обмежену дієздатність. Обмежена дієздатність повнолітньої особи впливає на дійсність правочинів особи лише в тій мірі, в якій вона не здатна розуміти значення своїх дій або керувати ними. [RT I 2008, 59, 330 - набув чинності 01.01.2009]

(3) Якщо особі, яка внаслідок психічної хвороби, недоумства чи іншого психічного розладу тривало не здатна розуміти значення своїх дій або керувати ними, судом призначено опікуна, то передбачається, що особа є обмежено дієздатною в тій мірі, в якій їй призначено опікуна. [RT I 2008, 59, 330 - набув чинності 01.01.2009]

(1) Суд може розширити обмежену дієздатність неповнолітнього віком не менше 15 років, якщо це в інтересах неповнолітнього і рівень розвитку неповнолітнього це дозволяє. У такому разі суд вирішує, які правочини неповнолітній може вчиняти самостійно.

(2) Обмежену дієздатність неповнолітнього можна розширити за згодою його законного представника. Якщо відмова в наданні згоди явно суперечить інтересам неповнолітнього, суд може розширити дієздатність неповнолітнього без згоди законного представника.

(3) З поважної причини суд може повністю або частково скасувати розширення обмеженої дієздатності неповнолітнього.

(1) Односторонній правочин, вчинений обмежено дієздатною особою без попередньої згоди законного представника, є нікчемним.

(1) Багатосторонній правочин, вчинений обмежено дієздатною особою без попередньої згоди законного представника, є нікчемним, за винятком випадку, коли законний представник згодом його схвалює. Якщо особа після вчинення правочину стала дієздатною, вона може схвалити правочин сама.

(2) Якщо законний представник дав згоду на вчинення правочину або схвалив правочин, то передбачається, що згода або схвалення діють також щодо всіх дій та волевиявлень, пов'язаних з правочином та його виконанням.

(3) Правочин, вчинений обмежено дієздатною особою без попередньої згоди чи подальшого схвалення законного представника, є дійсним, якщо:

1) з правочину в особи не виникає прямих цивільних обов'язків;

2) особа виконала правочин коштами, які надав їй для цієї мети або для вільного користування її законний представник чи за згодою останнього третя особа.

(4) Якщо обмежено дієздатна особа вчинила правочин без попередньої згоди законного представника, друга сторона правочину може запропонувати законному представнику схвалити правочин. Схвалення є дійсним, якщо воно оголошене тому, хто зробив пропозицію.

(5) Якщо законний представник не оголошує схвалення протягом двох тижнів з моменту отримання пропозиції, зазначеної в частині 4 цього параграфа, то вважається, що він не схвалив правочин.

(6) Друга сторона правочину може відкликати своє волевиявлення, спрямоване на вчинення правочину, якщо обмежено дієздатна особа не мала попередньої згоди законного представника на вчинення правочину, а друга сторона правочину не знала і не повинна була знати, що особа є обмежено дієздатною. У такому разі вважається, що волевиявлення не було зроблено. Після того, як законний представник схвалив правочин, друга сторона правочину не може відкликати своє волевиявлення.

(1) Односторонній правочин, вчинений неповнолітнім, молодшим за 7 років, є нікчемним.

(2) Багатосторонній правочин, вчинений неповнолітнім, молодшим за 7 років, є нікчемним, за винятком випадку, коли неповнолітній виконав правочин коштами, які надав йому для цієї мети або для вільного користування його законний представник чи за згодою останнього третя особа.

(1) Правочин, який особа вчинила внаслідок тимчасового розладу психічної діяльності чи іншої обставини у стані, що виключав її здатність правильно оцінювати те, як правочин впливає на її інтереси (нездатність приймати рішення), є нікчемним, за винятком випадку, коли особа схвалює правочин після припинення тимчасового розладу психічної діяльності чи іншої обставини.

(2) Друга сторона правочину може запропонувати, щоб особа, яка вчинила правочин у стані нездатності приймати рішення, схвалила правочин. Якщо особа не відмовляється надати схвалення протягом двох тижнів з моменту отримання пропозиції, то вважається, що вона схвалила правочин.

(3) Якщо особа під впливом обставини, зазначеної в частині 1 цього параграфа, вчинила явно шкідливий для себе правочин, то передбачається, що вона вчинила правочин у стані нездатності приймати рішення.

(1) Місцем проживання особи є місце, де особа постійно або переважно проживає.

(2) Місце проживання може одночасно бути в кількох місцях.

(3) Місце проживання вважається зміненим, якщо особа переселяється проживати в інше місце в спосіб, з якого можна зробити висновок про намір особи змінити своє місце проживання.

(4) Якщо місце проживання особи неможливо встановити, її місцем проживання вважається місце її поточного перебування.

(1) Місцем проживання неповнолітнього з обмеженою дієздатністю вважається місце проживання його батьків або опікуна. Якщо батьки проживають окремо, місцем проживання неповнолітнього є місце проживання того з батьків, у кого він проживає.

(2) Якщо неповнолітній з обмеженою дієздатністю проживає окремо від батьків або опікуна, за згодою батьків або опікуна його місцем проживання може вважатися також місце, де неповнолітній постійно або переважно проживає.

(3) Місцем проживання повнолітньої особи з обмеженою дієздатністю, що перебуває під опікою, вважається місце проживання опікуна. За згодою опікуна місцем проживання такої особи може бути місце, де особа постійно або переважно проживає.

(1) Місцем діяльності особи є місце її сталої та тривалої господарської або професійної діяльності.

(1) Безвісно відсутньою вважається особа, про місце перебування, живий стан або смерть якої немає відомостей протягом настільки тривалого часу, що, зважаючи на обставини, є серйозні сумніви щодо того, чи вона жива.

[RT I 2005, 39, 308 - набув чинності 01.01.2006]

(1) Над майном безвісно відсутньої особи суд може за клопотанням заінтересованої особи встановити опіку, якщо це в інтересах безвісно відсутньої особи або особи, яку вона утримує. Опіку можна встановити також над майном, що належить особі, яка через обставини не може дбати про своє майно або розпоряджатися ним. [RT I 2005, 39, 308 - набув чинності 01.01.2006]

(2) Опікун повинен діяти, виходячи з інтересів безвісно відсутньої особи, дбайливо управляти її майном і забезпечувати його збереження. Опікун надає з майна утримання особі, яку безвісно відсутня особа згідно із законом зобов'язана утримувати, а також сплачує борги безвісно відсутньої особи.

(3) Опікун над майном безвісно відсутньої особи може володіти, користуватися та розпоряджатися майном безвісно відсутньої особи на встановлених судом умовах. Правом на нерухоме майно безвісно відсутньої особи опікун може розпоряджатися лише з дозволу суду. [RT I 2010, 38, 231 - набув чинності 01.07.2010]

(4) Право розпорядження опікуна над майном безвісно відсутньої особи не обмежує та не виключає власного права розпорядження самої безвісно відсутньої особи.

(5) У разі повторної появи безвісно відсутньої особи або встановлення її місця перебування суд припиняє встановлену над її майном опіку.

(6) Після припинення опіки опікун над майном зобов'язаний прозвітувати про управління майном перед особою, майном якої він управляв.

(1) Суд може за клопотанням заінтересованої особи оголосити безвісно відсутню особу померлою, якщо протягом п'яти років немає відомостей про те, що вона жива.

(2) Якщо неможливо встановити день отримання останніх відомостей про живий стан безвісно відсутньої особи, зазначений у частині 1 цього параграфа строк обчислюється з першого дня місяця, наступного за місяцем отримання останніх відомостей, а якщо неможливо встановити й цей місяць — з першого дня наступного року.

(3) Якщо особа стала безвісно відсутньою за обставин, що були небезпечними для життя або з іншої причини дають підстави припускати її загибель унаслідок нещасного випадку, особу можна оголосити померлою після спливу шести місяців з моменту, коли вона стала безвісно відсутньою.

(4) Особу, що стала безвісно відсутньою у зв'язку з воєнними діями або стихійним лихом, за відсутності обставини, зазначеної в частині 3 цього параграфа, можна оголосити померлою, якщо про її живий стан немає відомостей протягом двох років, рахуючи від закінчення воєнних дій або стихійного лиха.

(5) Якщо особу оголошено померлою, припускається, що вона померла.

(1) Часом смерті особи, оголошеної померлою, вважається її гаданий час смерті.

(2) Якщо гаданий час смерті особи неможливо встановити, часом її смерті вважається кінець першого року після року, у якому було отримано останні відомості про її живий стан.

(3) Якщо особу оголошено померлою на підставі § 19 частини 4 цього закону, часом її смерті вважається час закінчення воєнних дій або стихійного лиха.

(4) Якщо за обставин, зазначених у § 19 частині 3 цього закону, безвісно відсутніми стали кілька осіб і їхній фактичний час смерті неможливо встановити, вважається, що вони померли одночасно.

(1) Якщо особа, оголошена померлою, насправді жива, оголошення її померлою не тягне для неї правових наслідків, якщо із закону не випливає інше.

(2) У разі повторної появи особи, оголошеної померлою, або встановлення її живого стану суд скасовує оголошення її померлою.

(1) Якщо акт про смерть не було складено або смерть не було зареєстровано в реєстрі народонаселення, але за обставинами смерть особи не викликає сумніву, суд може встановити факт смерті особи та час смерті. У цьому разі припускається, що особа померла в час, зазначений в ухвалі суду. [RT I 2009, 30, 177 - набув чинності 01.07.2010]

(1) Якщо після оголошення особи померлою став відомим фактичний час смерті особи, суд може змінити час смерті особи, оголошеної померлою.

(1) Юридична особа — це створений на підставі закону суб'єкт права. Юридична особа є або приватноправовою, або публічно-правовою.

(1) Приватноправова юридична особа — це юридична особа, створена в приватних інтересах і на підставі закону про відповідний вид юридичної особи. [RT I, 13.03.2014, 3 - набув чинності 01.01.2018]

(2) Публічно-правова юридична особа — це держава, одиниця місцевого самоврядування та інша юридична особа, створена в публічних інтересах і на підставі закону про відповідну юридичну особу.

(3) Щодо держави та одиниці місцевого самоврядування застосовуються положення, встановлені щодо юридичної особи, настільки, наскільки із закону не випливає інше.

(4) Публічно-правова юридична особа не може мати цивільних прав та обов'язків, що суперечать її меті.

(1) Правоздатність юридичної особи — це здатність мати цивільні права та нести цивільні обов'язки. Юридична особа може мати всі цивільні права та обов'язки, за винятком тих, що властиві виключно людині.

(2) Правоздатність приватноправової юридичної особи виникає з моменту внесення до передбаченого законом реєстру.

(3) Правоздатність публічно-правової юридичної особи виникає з часу, встановленого законом.

(1) Юридична особа засновується на невизначений строк, якщо законом не встановлено інше.

(2) Договір про заснування або рішення про заснування юридичної особи приватного права вважається чинним після внесення юридичної особи до реєстру також і в тому разі, коли під час укладення договору чи прийняття рішення були наявні обставини, що спричиняють нікчемність договору або рішення. Договір про заснування або рішення про заснування юридичної особи приватного права не може бути скасовано після внесення юридичної особи до реєстру.

(1) Юридична особа приватного права має статут або, у випадках, встановлених законом, договір товариства.

(2) Юридична особа публічного права має статут, якщо це передбачено законом, який стосується цієї юридичної особи.

(1) Місцезнаходженням юридичної особи публічного права є місцезнаходження її правління або органу, що замінює правління, якщо законом не встановлено інше. [RT I, 20.04.2017, 1 - набув чинності 15.01.2018]

(1¹) Місцезнаходженням юридичної особи приватного права є визначене договором товариства або статутом місце в Естонії, якщо законом не встановлено інше. [RT I, 20.04.2017, 1 - набув чинності 15.01.2018]

(2) Місцем діяльності юридичної особи є місце її постійної та тривалої господарської діяльності або іншої статутної діяльності.

(1) Юридична особа має найменування, яке повинно відрізняти її від інших осіб.

(1) Органами юридичної особи приватного права є загальні збори та правління, якщо законом не встановлено інше.

(2) Органом управління юридичної особи приватного права є правління. Якщо законом передбачено наявність ради, органом управління є також рада.

(3) Компетенція органу юридичної особи приватного права передбачається законом та статутом або договором товариства. Компетенцію органу юридичної особи не можна передавати іншому органу або особі.

(4) Органи юридичної особи публічного права та їхня компетенція передбачаються законом.

(5) Діяльність органу юридичної особи вважається діяльністю юридичної особи.

(6) Член органу юридичної особи не може передавати свої права члена органу, що випливають із закону, якщо із закону не випливає інше.

(7) Членом правління юридичної особи або органу, що його замінює, може бути лише дієздатна фізична особа, якщо законом не встановлено інше.

(1) Учасники, акціонери або члени юридичної особи, а також члени органів управління юридичної особи повинні у взаємних відносинах дотримуватися принципу добросовісності та враховувати правомірні інтереси один одного.

(1) Подання голосу під час прийняття рішення органом юридичної особи є волевиявленням. До подання голосу застосовується встановлене законом щодо правочину.

(2) Якщо подання голосу є нікчемним або якщо поданий голос було скасовано, то вважається, що під час прийняття рішення голос не було подано.

(3) У разі нікчемності подання голосу або скасування поданого голосу визнання рішення органу юридичної особи недійсним відповідно до § 38 цього закону можна вимагати лише тоді, коли нікчемні або скасовані голоси вплинули на можливість прийняття рішення або на зміст рішення.

(4) Укладення угоди щодо подання голосу дозволяється, якщо із закону не випливає інше. Порушення угоди не впливає на чинність поданого голосу.

(1) Член органу юридичної особи може брати участь у засіданні органу та здійснювати свої права за допомогою електронних засобів без фізичної присутності на засіданні, за допомогою двостороннього зв'язку в реальному часі або в інший подібний електронний спосіб, який дозволяє члену органу, перебуваючи на відстані, стежити за засіданням, виступати та голосувати під час прийняття рішень, якщо законом або статутом юридичної особи не передбачено інше.

(2) До засідання, що проводиться за допомогою електронних засобів, застосовується встановлене щодо прийняття рішення на засіданні відповідного органу. [RT I, 23.05.2020, 2 - набув чинності 24.05.2020]

(1) Правління юридичної особи або орган, що його замінює, вважається у відносинах з іншими особами законним представником юридичної особи.

(2) Під час здійснення правочину юридичну особу може представляти кожен член правління або органу, що його замінює, якщо законом або статутом не передбачено, що члени правління чи органу, що його замінює, або деякі з них можуть представляти юридичну особу лише спільно (спільне представництво). У разі спільного представництва члени правління або органу, що його замінює, можуть уповноважити одного чи кількох зі свого числа для вчинення певних правочинів або певного виду правочинів.

(3) Щодо юридичної особи приватного права спільне представництво діє стосовно третіх осіб лише тоді, коли про це внесено запис до відповідного реєстру.

(4) Не зазначені в цьому параграфі обмеження права представництва не діють стосовно третіх осіб, якщо законом не встановлено інше.

(1) Члени органу управління юридичної особи повинні виконувати свої обов'язки, що випливають із закону або статуту, з дбайливістю, яку зазвичай очікують від члена органу управління, та бути лояльними до юридичної особи.

(1) Якщо очевидно, що юридична особа є стійко неплатоспроможною, члени правління або органу, що його замінює, повинні подати заяву про банкрутство.

(1) Члени органу управління юридичної особи, які порушенням свого обов'язку заподіяли шкоду юридичній особі, відповідають перед юридичною особою солідарно. Член органу управління не несе відповідальності, якщо він діяв відповідно до правомірного рішення загальних зборів або іншого компетентного органу юридичної особи.

(2) Відшкодування шкоди юридичній особі, зазначеної в частині 1 цього параграфа, може вимагати також кредитор юридичної особи, якщо він не може задовольнити свої вимоги за рахунок майна юридичної особи. У разі оголошення банкрутства юридичної особи вимогу від імені юридичної особи може подати лише конкурсний керуючий. [RT I, 05.05.2022, 1 - набув чинності 01.02.2023]

(3) Кредитор має право подати зазначену в частині 2 цього параграфа вимогу також у разі, якщо юридична особа відмовилася від вимоги до члена органу управління або уклала з ним мирову угоду. Кредитор має право подати вимогу також у разі, якщо відповідальність члена органу управління обмежено порівняно зі встановленим законом. [RT I 2003, 13, 64 - набув чинності 01.07.2003]

(4) Строк позовної давності за вимогою, що подається до члена органу управління юридичної особи, становить п'ять років з моменту порушення обов'язку.

(1) Заінтересована особа може вимагати в суді визнання недійсним рішення органу юридичної особи, що суперечить закону або статуту. Визнання недійсним рішення органу юридичної особи можна вимагати також у випадку, якщо учасник, акціонер або член юридичної особи використав при прийнятті рішення право голосу для того, щоб набути на свою користь або на користь третьої особи переваги на шкоду юридичній особі чи іншим учасникам, акціонерам або членам, і рішення дозволяє досягти цієї мети.

(2) Рішення органу юридичної особи є нікчемним, якщо це прямо передбачено законом як наслідок, або якщо рішення суперечить добрим звичаям, або якщо воно порушує норму закону, встановлену для захисту кредиторів юридичної особи чи з огляду на інший публічний інтерес, або якщо при його прийнятті було суттєво порушено передбачений для цього порядок. Заінтересована особа може посилатися на нікчемність рішення, якщо суд встановив нікчемність рішення. [RT I 2005, 39, 308 - набув чинності 01.01.2006]

(3) [Втратив чинність – RT I 2005, 39, 308 - набув чинності 01.01.2006]

(4) Позов про визнання недійсним рішення органу юридичної особи подається проти юридичної особи. Член органу, який брав участь у прийнятті рішення, може вимагати визнання рішення недійсним лише у випадку, якщо він розпорядився занести до протоколу своє заперечення проти рішення. [RT I 2005, 39, 308 - набув чинності 01.01.2006]

(5) Строк позовної давності за вимогою про визнання недійсним рішення органу становить три місяці від дня прийняття рішення. Визнання рішення недійсним не можна вимагати, якщо орган підтвердив його новим рішенням і щодо нового рішення протягом зазначеного в попередньому реченні строку не було подано позов, зазначений у частині 1 цього параграфа. [RT I 2009, 13, 78 - набув чинності 01.07.2009]

(6) Суд не розглядає справу при поданні позову про визнання недійсним рішення органу, доки не минув строк, зазначений у частині 5 цього параграфа. Різні позови про визнання недійсним того самого рішення об'єднуються в одне провадження. [RT I 2005, 39, 308 - набув чинності 01.01.2006]

(7) На нікчемність рішення органу юридичної особи можна посилатися в судовому провадженні шляхом подання як позову, так і заперечення. На нікчемність рішення не можна посилатися, якщо на підставі рішення було внесено запис до публічного реєстру і від внесення запису минуло два роки. [RT I 2005, 39, 308 - набув чинності 01.01.2006]

(8) Судове рішення про визнання недійсним рішення органу або про встановлення нікчемності діє щодо всіх членів юридичної особи та її органу незалежно від їх участі в судовому провадженні. Якщо на підставі визнаного недійсним рішення або рішення, нікчемність якого встановив суд, було внесено запис до публічного реєстру, суд надсилає копію рішення особі, яка веде реєстр, для зміни запису. [RT I 2005, 39, 308 - набув чинності 01.01.2006]

(1) Юридична особа припиняється:

1) рішенням загальних зборів або іншого компетентного органу;

2) рішенням особи, органу чи установи, якій законом надано право припиняти публічно-правову юридичну особу;

3) при досягненні мети, встановленої законом, статутом або договором про товариство;

4) зі спливом строку, якщо юридичну особу засновано на визначений строк;

4¹) [Втратив чинність – RT I, 06.12.2010, 1 - набув чинності 05.04.2011]

5) [Втратив чинність – RT I 2008, 59, 330 - набув чинності 01.01.2009]

6) [Втратив чинність – RT I 2008, 59, 330 - набув чинності 01.01.2009]

7) ухвалою суду про примусове припинення; [RT I 2008, 59, 330 - набув чинності 01.01.2009]

8) з іншої підстави, передбаченої законом, статутом або договором про товариство.

(1) Юридична особа припиняється ухвалою суду за вимогою міністра, відповідального за відповідну сферу, або іншої уповноваженої на це законом особи чи установи (примусове припинення), якщо: [RT I 2005, 39, 308 - набув чинності 01.01.2006]

1) мета або діяльність юридичної особи суперечить закону, публічному порядку чи добрим звичаям;

2) при заснуванні юридичної особи було суттєво порушено закон або при укладенні договору про заснування чи прийнятті рішення про заснування мала місце обставина, що спричиняє недійсність договору або рішення, і порушення не можна усунути пізніше;

3) статут юридичної особи значною мірою суперечить закону;

4) юридична особа не відповідає встановленим для неї законом вимогам;

5) склад правління юридичної особи або органу, що його замінює, не відповідає вимогам закону, зокрема у випадку, якщо строк повноважень правління або органу, що його замінює, закінчився більш ніж два роки тому і нове правління або орган, що його замінює, не було обрано; [RT I, 05.05.2022, 1 - набув чинності 01.02.2023]

6) наявна інша підстава, передбачена законом.

(2) Якщо недолік або іншу обставину, що є підставою для примусового припинення, очевидно можна усунути, суд попередньо встановлює юридичній особі строк для усунення недоліку або обставини. [RT I 2009, 13, 78 - набув чинності 01.07.2009]

(3) Суд може прийняти рішення про примусове припинення також з власної ініціативи, якщо із закону не випливає інше.

(1) При припиненні юридичної особи відбувається її ліквідація, якщо законом не встановлено інше. У процесі провадження у справі про банкрутство ліквідація юридичної особи відбувається в порядку, встановленому для провадження у справі про банкрутство.

(2) Ліквідацію здійснюють ліквідатори, якими є члени правління юридичної особи або органу, що його замінює, якщо законом, статутом або договором про заснування товариства не передбачено інше. У разі примусового припинення ліквідаторів призначає суд. З початком ліквідації повноваження правління або органу, що його замінює, припиняються.

(3) Ліквідатори мають права та обов'язки правління або органу, що його замінює, які не суперечать меті ліквідації. Ліквідатори відповідають за порушення своїх обов'язків так само, як члени правління.

(4) Ліквідатори припиняють діяльність юридичної особи, стягують борги, продають майно, задовольняють вимоги кредиторів і розподіляють майно, що залишилося, між особами, які мають на це право. Ліквідатори можуть вчиняти лише ті дії, які необхідні для ліквідації юридичної особи.

(5) Під час ліквідації юридичну особу представляють ліквідатори, які можуть представляти юридичну особу при вчиненні всіх правочинів. Якщо юридична особа має кількох ліквідаторів, вони можуть представляти юридичну особу лише спільно. Ліквідатори можуть уповноважити одного або кількох зі свого числа на вчинення певних правочинів чи певного виду правочинів.

(6) Якщо ліквідатори не призначені судом, їх можна відкликати так само, як членів правління.

(7) На вимогу заінтересованої особи суд може за наявності поважної причини відкликати ліквідатора незалежно від підстави припинення юридичної особи. У такому разі суд призначає нового ліквідатора.

(8) Під час ліквідації до найменування юридичної особи слід додавати позначку «в ліквідації».

(1) Ліквідатори невідкладно публікують повідомлення про ліквідацію юридичної особи в офіційному виданні «Ametlikud Teadaanded» (Офіційні повідомлення).

(2) У повідомленні про ліквідацію слід зазначити, що кредитори повинні подати свої вимоги до юридичної особи протягом чотирьох місяців від дня опублікування повідомлення. Якщо найменування юридичної особи було змінене протягом двох років, що передували опублікуванню повідомлення, у повідомленні про ліквідацію слід також зазначити попередні найменування юридичної особи.

(3) Відомим кредиторам ліквідатори повинні надіслати повідомлення про ліквідацію. [RT I 2003, 78, 523 - набув чинності 27.12.2003]

(1) Після задоволення вимог кредиторів майно, що залишилося, може бути розподілене між особами, які згідно із законом, статутом або договором про заснування товариства мають на це право, якщо законом не встановлено інше. Майно не може бути розподілене раніше ніж через шість місяців з дня опублікування повідомлення про ліквідацію.

(2) Якщо відомий кредитор не подав вимоги, належні йому кошти депонуються.

(3) Якщо зобов'язання неможливо виконати під час ліквідації або якщо стосовно вимоги триває судове провадження, майно, що залишилося, може бути розподілене між особами, які мають на це право, лише за умови, що кредитору надано достатнє забезпечення.

(4) Якщо юридичну особу примусово припинено з тієї причини, що мета або діяльність юридичної особи заборонена нормами кримінального права чи суперечить громадському порядку або добрим звичаям, майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, переходить до держави.

(1) Якщо майна юридичної особи, що ліквідується, недостатньо для задоволення всіх вимог кредиторів, ліквідатори повинні невідкладно подати заяву про банкрутство.

(1) Після задоволення вимог кредиторів, депонування коштів, надання забезпечення та розподілу майна, що залишилося, між особами, які мають на це право, ліквідатори подають заяву про виключення приватноправової юридичної особи з реєстру.

(1¹) Приватноправову юридичну особу не виключають з реєстру, якщо вона бере участь як учасник провадження в якомусь незавершеному судовому провадженні, у кримінальному провадженні як підозрюваний, обвинувачений, третя особа чи цивільний відповідач, а також у провадженні у справі про проступок як особа, стосовно якої ведеться провадження, або у виконавчому провадженні чи в третейському провадженні, і виключення з реєстру перешкоджало б цьому провадженню. Якщо юридична особа вважається припиненою внаслідок закриття провадження за заявою про банкрутство або припинення провадження у справі про банкрутство, її не виключають з реєстру лише в тому разі, якщо вона є учасником провадження в незавершеному кримінальному провадженні, за винятком випадку, коли є дозвіл особи, яка веде провадження. Ліквідатори повинні у заяві про виключення особи з реєстру підтвердити, що перешкод для виключення з реєстру немає. [RT I, 05.05.2022, 1 - набув чинності 01.02.2023]

(2) З виключенням приватноправової юридичної особи з реєстру юридична особа, яка не має майна, припиняється. [RT I, 05.05.2022, 1 - набув чинності 01.02.2023]

(3) Публічно-правова юридична особа припиняється в порядку, встановленому законом.

(1) Документи припиненої юридичної особи передаються на зберігання ліквідатору або третій особі. Документи зберігаються десять років, якщо законом не встановлено інше.

(2) Якщо юридична особа була внесена до реєстру, до реєстру вносяться ім'я та місце проживання або місцезнаходження зберігача документів, а також адреса електронної пошти. [RT I, 05.05.2022, 1 - набув чинності 01.02.2023]

(1) Злиття, поділ і перетворення юридичної особи допускаються лише у випадках та в порядку, встановлених законом.

(1) Об'єктом є речі, права та інші блага, які можуть бути об'єктом права.

(1) Річ — це тілесний об'єкт.

(2) У випадках, встановлених законом, до права застосовуються положення, встановлені щодо речі.

(3) До тварин застосовуються положення, чинні щодо речей, якщо законом не встановлено інше.

(1) Нерухома річ — це відмежована частина земної поверхні (земельна ділянка).

(2) Річ, яка не є нерухомою річчю, є рухомою річчю.

(3) У випадках, встановлених законом, до рухомої речі застосовуються положення, встановлені щодо нерухомої речі.

(1) Замінною є рухома річ, яка в обороті визначається за числом, мірою чи вагою і не має ознак, що вирізняють її з-поміж інших речей того самого виду.

(2) За волею сторін замінній речі може бути надано у відносинах між сторонами властивість незамінної речі, а також навпаки.

(1) Споживною є рухома річ, яка при використанні за призначенням припиняє існувати або відчужується.

(2) Споживною вважається також рухома річ, яка входить до сукупності речей, використання якої за призначенням полягає у відчуженні окремих речей.

(1) Істотною частиною речі є її складова частина, яку не можна відокремити від речі без того, щоб річ або відокремлювана від неї частина не була знищена чи істотно змінена.

(2) Річ та її істотні частини не можуть перебувати у власності різних осіб. Річ та її істотні частини не можна обтяжувати різними речовими правами, якщо законом не встановлено інше.

(1) Істотними частинами нерухомої речі є постійно з'єднані з нею речі, як-от будівлі, ліс на пні, інші рослини та незібраний урожай.

(2) Частиною нерухомої речі не є будівля чи інша подібна річ, зведена на чужій землі як засіб здійснення права і постійно з'єднана із землею, а також річ, з'єднана із землею для тимчасової мети. [RT I, 30.01.2018, 1 - набув чинності 01.01.2019]

(3) [Втратив чинність – RT I, 30.01.2018, 1 - набув чинності 01.01.2019]

(4) Речові права, пов'язані з нерухомою річчю, є істотними частинами нерухомої речі, якщо законом не встановлено інше.

(1) Істотними частинами будівлі є речі, з яких вона збудована або які постійно з'єднані з нею і які не можна відокремити без істотного пошкодження будівлі чи відокремлюваної речі.

(2) Річ, з'єднана з будівлею для тимчасової мети, не є частиною будівлі.

(1) Ідеальна частина речі в дійсності не є розмежованою, а її розмір виражається дробовою часткою речі.

(1) Приналежністю є рухома річ, яка, не будучи частиною головної речі, служить головній речі та пов'язана з нею спільною господарською метою і відповідним просторовим зв'язком.

(2) Річ не є приналежністю, якщо в обороті вона приналежністю не вважається.

(3) Права та обов'язки, пов'язані з головною річчю, поширюються також на приналежність, якщо законом або правочином не передбачено інше. Припускається, що обов'язок відчуження чи обтяження речі охоплює також приналежності речі.

(1) Документи, карти та плани, що стосуються набуття та володіння річчю, а також будівництва на нерухомій речі, є приналежностями речі.

(1) Приналежностями нерухомої речі, що використовується в господарській чи професійній діяльності, є, зокрема, розташовані на ній машини, обладнання, інструменти та інші рухомі речі, необхідні для регулярної господарської чи професійної діяльності на нерухомій речі.

(1) Приналежностями нерухомої речі, що використовується для сільськогосподарських цілей, є, зокрема, використовуваний для її господарювання сільськогосподарський інвентар, машини та тварини, а також продукти земельної ділянки, необхідні для продовження господарювання до наступного врожаю.

(1) Річ перестає бути приналежністю при її відокремленні від головної речі, якщо водночас виражена воля правомочної особи припинити використання приналежності в інтересах головної речі.

(2) Річ не перестає бути приналежністю при її тимчасовому відокремленні від головної речі.

(1) Вигодою, отримуваною від об'єкта, є плоди об'єкта та переваги, отримувані від використання об'єкта (переваги користування).

(2) Плодами речі є продукти, що походять від речі силою природи або за сприяння людини, а також дохід, який річ дає внаслідок правовідношення.

(3) Плодами права є дохід, який правомочна особа отримує від права відповідно до його мети, а також дохід, який право дає внаслідок правовідношення.

(4) Якщо особа протягом певного проміжку часу має право на плоди речі або права, їй належать продукти, відокремлені від речі протягом цього проміжку часу, та дохід, отриманий від речі чи права протягом цього проміжку часу. У разі періодично отримуваного доходу правомочній особі належить частина плодів, що відповідає часу її правомочності.

(1) Витрати, зроблені на об'єкт, є:

1) необхідними, якщо ними зберігається об'єкт або він захищається від повного чи часткового знищення;

2) корисними, якщо ними об'єкт істотно поліпшується;

3) розкішними, якщо ними досягається переважно зручність, приємність або краса об'єкта.

(1) Особа, зобов'язана видати плоди, може вимагати відшкодування витрат, зроблених для отримання плодів, у розмірі, який необхідний для регулярного господарювання річчю і не перевищує вартості плодів.

(1) Вартістю об'єкта вважається його звичайна вартість, якщо законом або правочином не передбачено інше. Звичайною вартістю об'єкта є його місцева середня ціна продажу (ринкова ціна).

(1) Майном є сукупність грошово оцінюваних прав та обов'язків, що належать особі, якщо із закону не випливає інше.

(1) Підприємство є господарською одиницею, через яку особа діє. [RT I 2009, 5, 35 - набув чинності 01.07.2009]

(1) Правочином є дія або сукупність взаємопов'язаних дій, що містить волевиявлення, спрямоване на настання певного правового наслідку.

(2) Правочини бувають односторонніми та багатосторонніми. Одностороннім є правочин, для вчинення якого необхідне волевиявлення однієї особи. Багатостороннім є правочин, для вчинення якого необхідне волевиявлення двох або більше осіб. Багатосторонні правочини є договорами.

(1) Волевиявлення можна вчинити будь-яким способом, якщо законом не передбачено інше.

(2) Прямим є волевиявлення, у якому явно виражається воля спричинити правовий наслідок.

(3) Непрямим є волевиявлення, яке виражається у дії, з якої можна зробити висновок про волю спричинити правовий наслідок.

(4) Мовчання або бездіяльність вважається волевиявленням, якщо визнання мовчання чи бездіяльності волевиявленням випливає із закону, домовленості осіб або практики між ними.

(5) Якщо особа зобов'язана вчинити волевиявлення певного змісту, волевиявлення замінює судове рішення, що набрало чинності або підлягає негайному виконанню, яким особу зобов'язано дати таке волевиявлення. [RT I 2008, 59, 330 - набув чинності 01.01.2009]

(1) Волевиявлення, спрямоване певній особі (одержувач волевиявлення), має бути виражене особою, яка здійснює волевиявлення, і набуває чинності з моменту одержання. Волевиявлення, не спрямоване певній особі, набуває чинності з моменту вираження волі.

(2) Волевиявлення вважається одержаним, якщо воно особисто доведене до відома одержувача волевиявлення. Волевиявлення, здійснене відсутній особі, вважається одержаним, якщо воно надійшло до місця проживання або місцезнаходження одержувача волевиявлення і той має розумну можливість з ним ознайомитися.

(3) Пов'язане з договором волевиявлення, здійснене відсутній особі, вважається одержаним, якщо воно доставлене до місця діяльності одержувача волевиявлення, найбільш пов'язаного з виконанням договору, і одержувач волевиявлення має розумну можливість з ним ознайомитися. Якщо місце діяльності одержувача волевиявлення неможливо встановити або якщо він не має місця діяльності, волевиявлення вважається одержаним, якщо воно надійшло до місця проживання або місцезнаходження одержувача волевиявлення і той має розумну можливість з ним ознайомитися.

(4) Якщо волевиявлення, яке мало надійти до одержувача волевиявлення протягом певного проміжку часу, надходить до одержувача волевиявлення із запізненням, волевиявлення вважається одержаним своєчасно, якщо воно не надійшло до одержувача волевиявлення своєчасно через обставини, ризик настання яких несе одержувач волевиявлення.

(5) Волевиявлення можна здійснити іншій особі також за посередництва судового виконавця в порядку, встановленому кодексом виконавчого провадження. [RT I 2008, 59, 330 - jõust. 01.01.2009]

(1) Якщо сторона договору передає іншій стороні волевиявлення, в якому повідомляє, що інша сторона порушила своє договірне зобов'язання, і при передачі волевиявлення виникає затримка або волевиявлення втрачається при передачі, волевиявлення вважається одержаним у той час, коли за звичайних обставин воно було б одержане, якщо сторона договору, яка передала волевиявлення, доведе, що вона виразила волевиявлення і обрала для його передачі розумний спосіб.

(1) Волевиявлення, здійснене певній особі, вважається здійсненим із таким змістом, у якому воно було одержане. Якщо зміст волевиявлення змінився через обставини, ризик настання яких несе одержувач волевиявлення, волевиявлення вважається здійсненим із таким змістом, у якому воно було виражене.

(1) Волевиявлення не вважається здійсненим, якщо до волевиявлення або одночасно з ним до одержувача волевиявлення надходить волевиявлення, що відкликає волевиявлення.

(1) На чинність волевиявлення не впливає та обставина, що особа, яка здійснила волевиявлення, померла після здійснення волевиявлення або стала після здійснення волевиявлення особою з обмеженою дієздатністю, якщо із закону не випливає інше.

(1) Волевиявлення, здійснене особі з обмеженою дієздатністю, набуває чинності, якщо його одержує законний представник особи з обмеженою дієздатністю.

(2) Якщо волевиявлення не тягне для особи з обмеженою дієздатністю безпосередніх цивільних обов'язків або якщо законний представник надав згоду на те, щоб волевиявлення здійснювалося особі з обмеженою дієздатністю, волевиявлення набуває чинності, якщо його одержує особа з обмеженою дієздатністю.

(3) Незалежно від встановленого частиною 1 цього параграфа, здійснена особі з обмеженою дієздатністю пропозиція або надана особі з обмеженою дієздатністю згода набуває чинності з моменту її одержання особою з обмеженою дієздатністю.

(1) Волевиявлення, здійснене певній особі, слід тлумачити відповідно до волі особи, яка здійснює волевиявлення, якщо одержувач волевиявлення цю волю знав або мав знати. Якщо одержувач волевиявлення дійсної волі особи, яка здійснює волевиявлення, не знав і не повинен був знати, волевиявлення слід тлумачити так, як його мала розуміти за тих самих обставин розумна особа, подібна до одержувача волевиявлення.

(2) Волевиявлення, яке не здійснене певній особі, слід тлумачити відповідно до волі особи, яка здійснює волевиявлення. Якщо таке волевиявлення спрямоване до громадськості, його слід тлумачити так, як його мала розуміти розумна особа.

(3) Встановлене частинами 1 і 2 цього параграфа застосовується також при тлумаченні іншого діяння особи, що має правове значення.

(1) Правочином не можна виключити або обмежити право особи розпоряджатися належним їй майном.

(2) Якщо право особи розпоряджатися належним їй майном виключене або обмежене правочином і особа розпоряджається майном, порушуючи цим зобов'язання, що випливає з правочину, це не тягне за собою недійсності розпорядчого правочину, і проти особи можна пред'явити лише вимогу, що випливає з порушення зобов'язання.

(1) Правочин можна здійснити в будь-якій формі, якщо законом не встановлена обов'язкова форма правочину.

(2) Якщо сторони здійснили правочин у певній формі або домовилися про форму правочину, то передбачається, що діють встановлені законом вимоги щодо цієї форми.

(3) Правочин, здійснений у передбаченій законом формі, можна змінити лише в тій самій формі, у якій правочин було здійснено, якщо законом не встановлено інше. Правочин, здійснений у формі, передбаченій домовленістю сторін, можна змінити в іншій формі лише тоді, коли сторони про це домовилися.

(1) Якщо законом встановлена письмова форма правочину, документ правочину має бути власноручно підписаний особами, які здійснили правочин, якщо законом не встановлено інше.

(2) Відтворення підпису механічним способом прирівнюється до власноручного підпису лише в разі, якщо його використання є звичайним у діловому обороті і інша сторона невідкладно не вимагає власноручного підпису.

(3) У разі письмового договору письмові волевиявлення, що випливають з договору, можна передавати також іншим способом, який дає змогу письмово відтворити передане волевиявлення.

(4) Письмову форму правочину замінює нотаріальне посвідчення або нотаріальне засвідчення правочину.

(1) Якщо законом встановлена форма правочину, що дає змогу письмового відтворення, правочин має бути здійснений способом, що дає змогу тривалого письмового відтворення, і містити імена осіб, які здійснили правочин, але не має бути власноручно підписаний.

(1) Письмовій формі правочину прирівнюється електронна форма правочину, якщо законом не встановлено інше.

(2) Для дотримання електронної форми правочин повинен:

1) бути вчинений у спосіб, що уможливлює його стале відтворення, та

2) містити імена осіб, які вчинили правочин, та

3) бути електронно підписаний особами, які вчинили правочин.

(3) Електронний підпис має бути наданий у спосіб, що дозволяє пов'язати підпис зі змістом правочину, особою, яка вчинила правочин, та часом його вчинення. Порядок присвоєння електронного підпису особі та надання підпису встановлюється законом. Електронним підписом є також цифровий підпис.

(1) Якщо законом встановлено нотаріальне засвідчення правочину, документ правочину має бути складений письмово, а підпис особи, яка вчиняє правочин, засвідчений нотаріусом. У випадках, встановлених законом, підпис на документі правочину замість нотаріуса може засвідчити також інша особа.

(2) Нотаріальне засвідчення правочину замінюється нотаріальним посвідченням правочину.

(1) У випадках, передбачених законом або домовленістю сторін, правочин має бути нотаріально посвідчений. Право нотаріального посвідчення правочину має естонський нотаріус. У випадках, встановлених законом, право нотаріального посвідчення правочину замість нотаріуса має також інша особа.

(1) У разі недотримання встановленої законом форми правочину правочин є нікчемним, якщо із закону або мети вимоги щодо форми не випливає інше.

(2) У разі недотримання погодженої форми правочин є нікчемним, якщо із закону або домовленості сторін не випливає інше.

(1) Нікчемний правочин від початку не має правових наслідків. Отримане на підставі нікчемного правочину повертається згідно з положеннями про безпідставне збагачення, якщо законом не встановлено інше.

(2) Якщо нікчемний правочин відповідає ознакам іншого правочину, який не є нікчемним, діє останній, якщо можна припустити, що сторони вчинили б такий правочин, якби знали про нікчемність первісно бажаного правочину.

(3) Якщо обставина, що спричинила нікчемність правочину, відпала, особа, яка вчинила правочин, може заявити, що вона бажає чинності правочину (підтвердження). У разі багатостороннього правочину правочин повинні підтвердити всі сторони правочину.

(4) У разі підтвердження правочину правочин діє з моменту підтвердження. Якщо сторони підтверджують нікчемний багатосторонній правочин, припускається, що вони повинні передати одна одній те, що вони набули б, якби правочин був чинним від початку.

(1) Нікчемність однієї частини правочину не тягне за собою нікчемності інших частин, якщо правочин є подільним на частини і можна припустити, що правочин був би вчинений і без нікчемної частини.

(1) Правочин, що суперечить добрим звичаям або публічному порядку, є нікчемним. [RT I 2009, 18, 108 - jõust. 01.05.2009]

(2) Правочин суперечить добрим звичаям, зокрема, якщо сторона знає або повинна знати на момент вчинення правочину, що інша сторона вчиняє правочин внаслідок своєї надзвичайної потреби, відносин залежності, недосвідченості чи іншої подібної обставини, і якщо:

1) правочин вчинено на вкрай несприятливих для іншої сторони умовах, або

2) вартість взаємних зобов'язань сторін всупереч добрим звичаям виведена з рівноваги. [RT I 2009, 18, 108 - jõust. 01.05.2009]

(3) Якщо вартість взаємних зобов'язань, зазначених у пункті 2 частини 2 цього параграфа, всупереч добрим звичаям нерозумно виведена з рівноваги, то припускається, що сторона знала або повинна була знати про надзвичайну потребу, відносини залежності, недосвідченість чи інші подібні обставини іншої сторони. [RT I, 12.03.2015, 5 - jõust. 01.07.2015]

(4) [Втратив чинність – RT I, 12.03.2015, 5 - jõust. 01.07.2015]

(1) Правочин, що суперечить встановленій законом забороні, є нікчемним, якщо змістом заборони є настання нікчемності правочину в разі порушення заборони, зокрема у випадку, коли законом встановлено, що певний наслідок не повинен настати.

(1) Розпорядчий правочин, що порушує заборону на розпорядження, надану судом чи іншим уповноваженим на це законом органом влади або посадовою особою, є нікчемним. Нікчемним є також розпорядження, вчинене у виконавчому провадженні, для забезпечення позову або керуючим у справі про банкрутство, що порушує зазначену в попередньому реченні заборону на розпорядження.

(1¹) Якщо право розпорядження внесеним до кріпосної книги правом особи обмежене на користь визначеної особи, застосовується встановлене у частині 2 § 56¹ Закону про речове право. [RT I 2008, 59, 330 - jõust. 01.01.2009]

(2) Встановлене у частині 1 цього параграфа не поширюється на здійснення речових прав, що виникли до надання заборони на розпорядження.

(1) Удаваним є правочин, за яким сторони домовилися, що вчинені при вчиненні правочину волевиявлення не мають правових наслідків, які відповідають вираженій волі, оскільки сторони бажають створити враження про існування правочину або приховати правочин, який вони насправді бажають вчинити.

(2) Удаваний правочин є нікчемним.

(3) Якщо удаваним правочином приховується інший правочин, до прихованого правочину застосовується встановлене щодо цього правочину.

(1) Правочин, вчинений під впливом істотної помилки, обману, погрози або насильства, може бути визнаний недійсним у встановленому законом порядку. Закон може встановлювати інші підстави, за наявності яких правочин може бути визнаний недійсним. Якщо правочин визнано недійсним на встановлених законом підставах і в установленому порядку, він від початку є недійсним. [RT I 2009, 18, 108 - jõust. 01.05.2009]

(2) Отримане за визнаним недійсним правочином підлягає поверненню згідно з положеннями про безпідставне збагачення, якщо законом не встановлено інше.

(3) Частина правочину може бути визнана недійсною, якщо правочин є подільним на частини і можна припустити, що правочин був би вчинений і без визнаної недійсною частини.

(1) Якщо особа знала або повинна була знати про наявність підстави для визнання правочину недійсним, то у разі визнання правочину недійсним вважається, що особа знала про недійсність правочину.

(1) Помилка — це неправильне уявлення про дійсні обставини.

(2) Правочин вчинено під впливом істотної помилки, якщо помилка при вчиненні правочину мала таке значення, що розсудлива особа, подібна до особи, яка вчинила правочин, у такому самому становищі не вчинила б правочину або вчинила б його на істотно інших умовах.

(3) Особа, яка вчинила правочин, може визнати недійсним правочин, вчинений під впливом істотної помилки, якщо:

1) помилку спричинили обставини, повідомлені другою стороною правочину, або неповідомлення про обставини, коли повідомлення про обставини вимагалося згідно з принципом добросовісності;

2) друга сторона правочину знала або мала знати про помилку, і залишення сторони, яка помилилася, у помилці суперечило принципу добросовісності;

3) друга сторона правочину при вчиненні правочину виходила з тих самих помилкових обставин, за винятком випадку, коли друга сторона, маючи правильне уявлення про обставини, могла б припустити, що сторона, яка помилилася, все ж вчинила б правочин, знаючи про помилку.

(4) У разі одностороннього правочину другою стороною правочину в розумінні частини 3 цього параграфа вважається особа, якій було адресоване волевиявлення, що міститься в правочині, а також особа, яка набуває право на підставі правочину.

(5) Особа, яка вчинила правочин, не може визнати правочин недійсним, якщо вона відповідно до обставин вчинення правочину та змісту правочину несла ризик помилки.

(1) Якщо одна сторона має право визнати договір недійсним внаслідок істотної помилки, але друга сторона виконує договір або повідомляє про свій намір виконати договір так, як його розуміла сторона, яка має право визнати договір недійсним, то вважається, що договір укладено так, як його розуміла сторона, яка помилилася. З отриманням повідомлення сторона, яка помилилася, втрачає право визнати договір недійсним.

(2) Якщо друга сторона невідкладно після отримання заяви про визнання договору недійсним виконує договір або повідомляє про свій намір виконати договір так, як його розуміла сторона, яка визнала договір недійсним, заява про визнання договору недійсним є нечинною.

(3) Якщо обидві сторони помилилися щодо тих самих обставин, кожна зі сторін може вимагати приведення договору у відповідність до того, про що було б домовлено, якби сторони не помилилися.

(1) Обман — це умисне введення особи в помилку або утримання її в помилці шляхом повідомлення їй неправдивих обставин з метою схилити особу до вчинення правочину.

(2) З повідомленням неправдивих обставин прирівнюється неповідомлення про ті обставини, про які згідно з принципом добросовісності належало повідомити, а також повідомлення як істинних таких обставин, відповідність яких дійсності повідомляч не перевіряв і які згодом виявляються неправдивими.

(3) Особа, яка вчинила правочин, може визнати недійсним правочин, вчинений під впливом обману.

(4) Якщо обман вчинила третя особа, за яку друга сторона правочину не відповідає, обманута сторона може визнати правочин недійсним, якщо друга сторона знала або мала знати про обман. Якщо друга сторона про обман не знала і не мала знати, правочин можна визнати недійсним у випадку, коли право на підставі правочину набула третя особа, яка вчинила обман.

(5) У разі одностороннього правочину другою стороною правочину в розумінні частини 4 цього параграфа вважається особа, якій було адресоване волевиявлення, що міститься в правочині, а також особа, яка набуває право на підставі правочину.

(1) Для того щоб встановити, чи слід у випадках, зазначених у §§ 92 і 94 цього закону, повідомити обставину другій стороні, необхідно передусім врахувати, чи є обставина явно важливою для другої сторони, які спеціальні знання мають сторони, які розсудливі можливості має друга сторона для отримання необхідних даних і наскільки великими є необхідні витрати, які вона понесе для отримання цих даних.

(1) Особа, яка вчинила правочин під впливом протиправної погрози або насильства, може визнати правочин недійсним, якщо погроза або насильство були відповідно до обставин настільки безпосередніми і серйозними, що не залишили особі, яка вчинила правочин, жодного розсудливого вибору. Передусім слід врахувати особу того, хто погрожував або застосовував насильство, і другої сторони правочину, а також ситуацію, в якій мали місце погроза чи насильство.

(2) Погроза є протиправною у випадку, коли протиправним є:

1) дія або бездіяльність, якою погрожували особі, яка вчинила правочин;

2) мета правочину, вчиненого під впливом погрози;

3) використання дії або бездіяльності, якою погрожували, для схиляння до вчинення правочину.

[Втратив чинність - RT I 2009, 18, 108 - набр. чинності 01.05.2009]

(1) Визнання правочину недійсним відбувається шляхом подання заяви другій стороні. Якщо другої сторони немає, визнання правочину недійсним відбувається шляхом подання заяви громадськості.

(2) Право на визнання правочину недійсним переходить до правонаступника, а у випадках, встановлених законом, — також до іншої особи.

(1) Правочин можна визнати недійсним:

1) у разі погрози або насильства — протягом шести місяців, рахуючи від часу, коли припинився вплив відповідної обставини; [RT I 2009, 18, 108 – набув чинності 01.05.2009]

2) у разі обману або помилки — протягом шести місяців, рахуючи від дізнання про обман або помилку.

(2) Незважаючи на встановлене в частині 1 цього параграфа, правочин не можна визнати недійсним, якщо від вчинення правочину минуло три роки. Якщо підставою для визнання правочину недійсним є погроза або насильство, встановлений у цій частині строк подовжується до десяти років.

(3) Строки, встановлені в частинах 1 і 2 цього параграфа, зупиняються на підставах і на строк, зазначених у §§ 163, 165 і 166 цього закону.

(1) Право на визнання правочину недійсним припиняється, якщо особа, уповноважена на визнання правочину недійсним, підтверджує правочин. Підтвердження не обов'язково має бути в тій самій формі, що й правочин. Якщо особа, уповноважена на визнання правочину недійсним, яка знає про підставу для визнання недійсним, виконує правочин, правочин вважається підтвердженим.

(2) Якщо правочин вчинено під впливом погрози або насильства, підтвердження є чинним лише тоді, коли підтвердження надано після відпадання обставин, що вплинули на вчинення правочину. [RT I 2009, 18, 108 – набув чинності 01.05.2009]

(3) Якщо одна сторона правочину після початку строку визнання правочину недійсним пропонує другій стороні підтвердити правочин або визнати правочин недійсним, право на визнання правочину недійсним припиняється, якщо особа, уповноважена на визнання правочину недійсним, не повідомить протягом розсудливого строку після отримання пропозиції, чи визнає вона правочин недійсним.

(1) Особа, яка визнала правочин недійсним на підставах і в порядку, встановлених у цьому розділі, може вимагати від іншої сторони відшкодування шкоди. Метою відшкодування шкоди є поставлення особи, яка визнала правочин недійсним, у становище, в якому вона перебувала б, якби не вчинила правочину.

(2) Інша сторона правочину не зобов'язана відшкодовувати шкоду, якщо вона не знала і не мала знати про помилку, обман, погрозу чи насильство.

(1) Умовним є правочин, який вчинено з відкладальною або скасувальною умовою.

(2) Правочин вчинено з відкладальною умовою, якщо настання визначених правочином правових наслідків залежить від обставини (відкладальна умова), щодо якої невідомо, настане вона чи не настане.

(3) Правочин вчинено зі скасувальною умовою, якщо припинення визначених правочином правових наслідків залежить від обставини (скасувальна умова), щодо якої невідомо, настане вона чи не настане.

(1) Якщо правочином визначено кілька взаємопов'язаних умов, то для настання чи припинення пов'язаних з правочином правових наслідків необхідне настання всіх умов. Якщо умови визначено альтернативно, має настати щонайменше одна умова.

(1) Умова вважається такою, що настала, також у випадку, коли її настанню перешкоджала всупереч принципу добросовісності сторона, якій настання умови невигідне.

(2) Умова не вважається такою, що настала, якщо її настанню всупереч принципу добросовісності сприяла сторона, якій настання умови вигідне.

(1) У разі правочину, вчиненого з відкладальною умовою, визначені правочином права та обов'язки виникають, а у разі правочину, вчиненого зі скасувальною умовою, припиняються з настанням умови.

(2) Якщо правочином передбачено, що з настанням умови визначені правочином права та обов'язки виникають або припиняються у визначений час до настання умови, сторони мають з настанням умови виконувати обов'язки, що випливають з правочину, починаючи з визначеного правочином часу.

(1) Часом очікування є проміжок часу від вчинення правочину до настання умови або до виявлення неможливості її настання.

(2) Розпорядчий правочин, вчинений особою, яка вчинила умовний правочин, протягом часу очікування, є нікчемним з настанням умови, якщо розпорядчий правочин виключає або обмежує настання пов'язаного з умовою правового наслідку. Нікчемним є також розпорядження, вчинене у виконавчому провадженні, для забезпечення позову чи керуючим у справі про банкрутство, яке виключає або обмежує настання пов'язаного з умовою правового наслідку.

(3) Встановлене в частині 2 цього параграфа не обмежує та не виключає прав, добросовісно набутих третіми особами. [RT I 2003, 78, 523 - jõust. 27.12.2003]

(1) У разі правочину з відкладальною умовою сторона правочину, виникнення права якої пов'язане з умовою, може з настанням умови вимагати від іншої сторони правочину відшкодування шкоди, якщо пов'язане з умовою право не виникає або не виникає у передбаченому вигляді через обставину, що випливає з іншої сторони.

(2) У разі правочину зі скасувальною умовою право вимоги про відшкодування шкоди має сторона правочину, на користь якої мало б відновитися попереднє правове становище.

(1) Неможливою є умова, щодо якої на час вчинення правочину відомо, що вона не настане.

(2) Якщо виникнення визначених правочином прав чи обов'язків поставлено в залежність від неможливої умови, правочин є нікчемним.

(3) Якщо припинення визначених правочином прав чи обов'язків поставлено в залежність від неможливої умови, правочин вважається вчиненим без цієї умови.

(1) Якщо відкладальна умова, що міститься в правочині, суперечить закону, добрим звичаям або публічному порядку, правочин є нікчемним.

(2) Якщо припинення визначених правочином прав та обов'язків поставлено в залежність від умови, що суперечить закону, публічному порядку або добрим звичаям, правочин вважається вчиненим без цієї умови.

(1) У разі передбачення строку для виникнення або припинення визначеного правочином правового наслідку відповідно застосовується встановлене в цьому розділі щодо відкладальної або скасувальної умови.

(1) Якщо чинність правочину залежить від згоди третьої особи, третя особа може виразити надання згоди чи відмову від неї особі, яка вчинила правочин, а у разі багатостороннього правочину — також стороні правочину. Згода може передувати вчиненню правочину або бути наданою згодом (схвалення).

(2) Якщо для правочину законом передбачено певну форму, згода на вчинення правочину має бути в тій самій формі. При здійсненні публічної влади адміністративний орган надає згоду у формі, встановленій у § 55 закону про адміністративне провадження (RT I 2001, 58, 354; 2002, 53, 336; 61, 375). [RT I 2003, 13, 64 - jõust. 01.07.2003]

(1) Попередню згоду можна відкликати до вчинення правочину, якщо особа, яка надала згоду, при наданні згоди не відмовилася від права на відкликання згоди. Заяву про відкликання згоди можна зробити особі, яка бажає вчинити правочин, а у разі багатостороннього правочину — також стороні правочину.

(1) Якщо правочин схвалено, правові наслідки схвалення діють з моменту вчинення правочину, якщо із закону чи домовленості сторін не випливає інше.

(1) Якщо неуправомочена особа розпорядилася річчю, розпорядження є чинним, якщо для цього була попередня згода управомоченої особи.

(2) Якщо неуправомочена особа не мала попередньої згоди управомоченої особи на розпорядження річчю, вчинене нею розпорядження річчю стає чинним, якщо управомочена особа схвалює розпорядження.

(1) Правочин можна вчинити також через представника. Правочин, вчинений представником, є чинним щодо того, кого представляють, якщо представник вчинив правочин від імені того, кого представляють, і представник мав повноваження представництва для вчинення правочину.

(2) Через представника не можна вчиняти правочин, який відповідно до закону чи домовленості має бути вчинений особисто.

(3) Цей розділ не регулює права та обов'язки, що випливають з правовідносин, які є підставою представництва.

(1) Представник може вчинити правочин безпосередньо від імені того, кого представляють; так само вчинення правочину від імені того, кого представляють, може випливати з обставин, пов'язаних із вчиненням правочину.

(2) Якщо правочин вчинив працівник особи, яка діє в господарській або професійній діяльності, чи інша особа, за яку відповідає особа, яка діє в господарській або професійній діяльності, і правочин пов'язаний з такою господарською або професійною діяльністю, то припускається, що правочин вчинено від імені особи, яка діє в господарській або професійній діяльності.

(1) Право представництва — це сукупність прав, у межах яких представник може діяти від імені особи, яку представляють.

(2) Право представництва може бути надане правочином (довіреність) або може випливати із закону (законне право представництва).

(1) Надання довіреності відбувається шляхом вчинення особою, яку представляють, відповідного волевиявлення представникові чи особі, з якою для вчинення правочину надається довіреність, або перед громадськістю.

(2) Якщо заяви чи поведінка особи, яка діє як представник, спонукають іншу особу розумно вважати, що особі, яка діє як представник, надано довіреність на вчинення правочину, а особа, яку представляють, знає або повинна знати, що ця особа діє від її імені як представник, і терпить таку діяльність цієї особи, то вважається, що особа, яку представляють, надала довіреність.

(3) Якщо законом для вчинення правочину передбачено певну форму, недодержання якої тягне за собою нікчемність правочину, то довіреність, надана для вчинення такого правочину, повинна бути в тій самій формі.

(1) Представник має право передоручення, якщо це випливає з довіреності. Якщо довіреність надано для вчинення правочину, стосовно якого не можна розумно очікувати його вчинення представником особисто, то припускається, що представник має право передоручення.

(2) Законний представник може надати іншій особі довіреність на вчинення правочину.

(1) Обсяг законного права представництва визначається законом.

(2) Обсяг довіреності визначає особа, яку представляють. Довіреність тлумачиться так, як мала розуміти волевиявлення чи поведінку особи, яку представляють, особа, якій надано довіреність або яка покладається на спрямоване до громадськості волевиявлення чи на заяву або поведінку особи, яку представляють.

(1) Якщо особа має довіреність на вчинення в господарській чи професійній діяльності іншої особи всіх правочинів, які є звичайними в такій господарській чи професійній діяльності, вона все ж не може без окремої довіреності відчужувати або обтяжувати нерухому річ чи укладати договір позики.

(2) Особа, яка за дорученням іншої особи продає в її господарській чи професійній діяльності товари або надає послуги, вважається уповноваженою вчиняти всі правочини, які зазвичай необхідні для продажу таких товарів або надання послуг.

(3) Якщо право представництва обмежено порівняно з передбаченим у частинах 1 і 2 цього параграфа, обмеження діє щодо третьої особи лише в разі, якщо третя особа про це знала або повинна була знати.

(4) Передбачене в частинах 1–3 цього параграфа не застосовується щодо прокуриста.

(1) У разі надання кільком особам довіреності однакового змісту припускається, що кожна з них може представляти особу, яку представляють, самостійно.

(2) Якщо кілька представників можуть представляти особу, яку представляють, лише спільно (спільне представництво), кожен із них усе ж може окремо приймати від імені особи, яку представляють, волевиявлення.

(1) Якщо під час вчинення правочину мали місце помилка, обман, погроза, насильство або інші обставини, що дають підставу для оспорення правочину, або якщо правові наслідки правочину залежать від того, чи знала особа певні обставини, чи повинна була їх знати, то при оцінці цих обставин слід виходити з особи представника, а не особи, яку представляють.

(2) Якщо за довіреністю представник діяв відповідно до вказівок особи, яку представляють, то особа, яку представляють, не може посилатися на необізнаність представника щодо обставин, які сама особа, яку представляють, знала або повинна була знати.

(1) Представником може бути також особа з обмеженою дієздатністю, за винятком випадку законного права представництва.

(1) Законне право представництва припиняється на підставах і в порядку, передбачених законом.

(2) Довіреність припиняється, якщо:

1) представник вчинив правочин, для якого було надано довіреність;

2) вчинення правочину, для якого було надано довіреність, стало неможливим;

3) спливає строк довіреності;

4) настає скасувальна умова, з якою пов'язане припинення довіреності;

5) особа, яку представляють, відкликає довіреність;

6) представник відмовляється від довіреності;

7) це випливає з правочину, який є підставою для надання довіреності;

8) припиняється договір, який є підставою для надання довіреності;

9) особа, яку представляють, помирає;

10) припиняється юридична особа, яка є особою, яку представляють, або представником;

11) оголошується банкрутство особи, яку представляють;

12) наявна інша передбачена законом підстава припинення довіреності.

(3) Довіреність не припиняється зі смертю особи, яку представляють, якщо не припиняється договір доручення, який є підставою представництва.

(4) Припускається, що довіреність припиняється також тоді, коли оголошується банкрутство представника, або представник помирає, або над ним встановлюється опіка.

(5) Якщо щодо довіреності видано письмовий документ (довіреність), його після припинення довіреності слід повернути особі, яку представляють. Щодо обов'язку повернути довіреність не можна користуватися правом відмови від виконання зобов'язання, зазначеним у § 110 зобов'язально-правового закону. [RT I, 13.03.2014, 3 - набув чинності 23.03.2014]

(1) Особа, яку представляють, може будь-коли відкликати довіреність, навіть якщо довіреність є строковою. Відкликання довіреності відбувається шляхом вчинення волевиявлення представникові чи третій особі, з якою для вчинення правочину було надано довіреність, або перед громадськістю.

(2) Особа, яку представляють, може при наданні довіреності на вчинення правочину в інтересах представника чи третьої особи встановити, що довіреність є невідкличною.

(3) Особа, яку представляють, може також відкликати надану як невідкличну довіреність за наявності поважної причини.

(1) Якщо довіреність надано волевиявленням третій особі чи перед громадськістю або якщо особа, яку представляють, повідомила про надання довіреності третю особу чи громадськість, довіреність вважається чинною щодо третьої особи чи громадськості доти, доки довіреність не відкликано в такий самий спосіб або не повідомлено про її припинення.

(2) Передбачене в частині 1 цього параграфа застосовується відповідно також у разі обмеження довіреності.

(3) Якщо щодо довіреності видано письмову довіреність, то вважається, що довіреність діє доти, доки письмову довіреність не повернуто особі, яку представляють, або не визнано недійсною.

(4) Незважаючи на передбачене в частинах 1–3 цього параграфа, довіреність вважається обмеженою або припиненою щодо особи, яка під час вчинення правочину знала або повинна була знати про припинення чи обмеження довіреності представника.

(1) Односторонній правочин, вчинений від імені іншої особи без права представництва, є нікчемним.

(2) До спрямованого на певну особу одностороннього правочину, вчиненого від імені іншої особи без права представництва, застосовується відповідно передбачене в §§ 129 і 130 цього закону, якщо особа, на яку було спрямовано правочин, не заперечувала проти вчинення правочину, хоча знала або повинна була знати про відсутність права представництва.

(1) Багатосторонній правочин, вчинений від імені іншої особи без представницьких повноважень, є нікчемним, за винятком випадку, коли особа, від імені якої особа без представницьких повноважень вчинила правочин, згодом його схвалить.

(2) Багатосторонній правочин, вчинений від імені іншої особи з перевищенням меж представницьких повноважень, є дійсним щодо особи, яку представляють, у частині, на яку представник мав представницькі повноваження, якщо правочин є подільним і можна припустити, що правочин було б вчинено й без частини, на яку представник не мав представницьких повноважень.

(3) Якщо особа вчинила правочин, не маючи представницьких повноважень або з їх перевищенням, друга сторона правочину може зробити особі, від імені якої вчинено правочин, пропозицію схвалити правочин. Схвалення є дійсним, якщо його доведено до відома особи, яка зробила пропозицію.

(4) Якщо особа, від імені якої вчинено правочин, не висловить схвалення протягом двох тижнів з моменту отримання пропозиції, зазначеної в частині 3 цього параграфа, то вважається, що вона правочин не схвалила.

(5) До схвалення правочину друга сторона може відкликати волевиявлення, зроблене для вчинення правочину, за винятком випадку, коли вона під час вчинення правочину знала або мала знати про відсутність представницьких повноважень.

(6) Якщо довіреність має бути надана в певній формі, то й схвалення має бути надане в тій самій формі.

(1) Особа, яка вчинила правочин від імені іншої особи, не маючи представницьких повноважень, зобов'язана — у випадку, коли особа, від імені якої вчинено правочин, правочин не схвалить, — відшкодувати другій стороні витрати, понесені на підготовку правочину, та пов'язану з цим іншу шкоду, якої друга сторона зазнала внаслідок того, що вона вірила в наявність представницьких повноважень.

(2) Якщо особа, яка вчинила правочин від імені іншої особи, знала або мала знати, що вона не має представницьких повноважень, вона, крім шкоди, зазначеної в частині 1 цього параграфа, зобов'язана відшкодувати другій стороні також шкоду, що виникла внаслідок невиконання правочину.

(3) Особа без представницьких повноважень не несе відповідальності згідно з установленим у частинах 1 і 2 цього параграфа, якщо друга сторона правочину знала або мала знати про відсутність представницьких повноважень, а також якщо особа без представницьких повноважень є особою з обмеженою дієздатністю і діяла без згоди законного представника.

(4) Установлене в частинах 1–3 цього параграфа застосовується відповідно й у випадку, коли особи, від імені якої вчинено правочин, не існує.

(1) Особа, яку представляють, може скасувати вчинений представником правочин, під час вчинення якого представник порушив обов'язки, що випливають з правовідносин, які є підставою представництва, і вчинив правочин, що суперечив інтересам особи, яку представляють, якщо друга сторона знала або мала знати про порушення обов'язків. Якщо представник діяв одночасно як представник другої сторони або якщо представник вчинив правочин із самим собою, припускається, що представник під час вчинення правочину порушив обов'язки, що випливають з правовідносин, які є підставою представництва.

(2) Особа, яку представляють, не може у випадку, зазначеному в частині 1 цього параграфа, скасувати правочин, якщо:

1) вона знала або мала знати про обставини, що дають право скасувати правочин згідно з частиною 1 цього параграфа, і надала згоду на вчинення представником такого правочину;

2) вона не скасувала правочин протягом розумного строку після того, як представник повідомив їй про обставини, що дають право скасувати правочин згідно з частиною 1 цього параграфа.

(3) Особа, яку представляють, може скасувати правочин згідно з частиною 1 цього параграфа протягом шести місяців з моменту, коли вона дізналася про обставини, що дають право скасувати правочин згідно з частиною 1 цього параграфа. Правочин не може бути скасований після спливу трьох років з моменту вчинення правочину.

(4) Установлене в частинах 1–3 цього параграфа застосовується у разі спільного представництва також у випадку, коли обов'язки, що випливають з правовідносин, які є підставою представництва, порушив один із представників.

(5) Установлене в частинах 1–4 цього параграфа застосовується відповідно й у випадку, коли представник вчиняє правочин через особу, яка отримала передоручення.

(1) Особа відповідає за поведінку іншої особи та за обставини, що походять від неї, як за власну поведінку чи обставини, що походять від неї самої, якщо вона постійно використовує цю особу у своїй господарській або професійній діяльності і поведінка цієї особи та обставини, що походять від неї, пов'язані з господарською або професійною діяльністю особи.

(2) Особа відповідає також за поведінку іншої особи або обставини, що походять від неї, якщо вона використовує цю особу під час виконання своїх обов'язків і поведінка цієї особи або обставини, що походять від неї, пов'язані з виконанням цього обов'язку.

(1) Якщо особа постійно використовує іншу особу у своїй господарській або професійній діяльності, то вважається, що їй відомі обставини, які знає особа, використовувана в господарській або професійній діяльності, за винятком випадку, коли завдання особи, використовуваної в господарській або професійній діяльності, не охоплюють передавання такої інформації особі, яка використовує її в господарській або професійній діяльності, або коли від особи, використовуваної в господарській або професійній діяльності, з урахуванням її завдань у господарській або професійній діяльності, не можна розумно очікувати передавання такої інформації.

(2) Якщо особа використовує іншу особу під час виконання свого обов'язку, вважається, що їй відомі ті обставини, які знає особа, використовувана під час виконання обов'язку, якщо ці обставини пов'язані з виконанням цього обов'язку.

(1) Строк — це визначений проміжок часу, з яким пов'язані правові наслідки.

(2) Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями, годинами або меншими одиницями часу чи певно настаючою подією.

(1) Перебіг строку починається наступного дня після настання того календарного дня чи події, якими визначено початок строку, якщо із закону або договору не випливає інше.

(2) Строк закінчується з настанням кінцевого дня строку.

(1) Настання строкового дня визначається строком або певною подією.

(2) Якщо настання строкового дня визначено строком, що обчислюється в роках, строковий день настає у відповідному місяці та дні останнього року.

(3) Якщо настання строкового дня визначено строком, що обчислюється в місяцях, строковий день настає у відповідний день останнього місяця.

(4) Якщо строковий день, який визначається в порядку, встановленому частинами 1 і 2 цього параграфа, припадає на місяць, у якому немає відповідного числа, строковий день вважається таким, що настав в останній день цього місяця.

(5) Якщо настання строкового дня визначено проміжком часу, що обчислюється в тижнях, строковий день настає у відповідний день останнього тижня проміжку.

(6) Якщо настання строкового дня визначено проміжком часу, що обчислюється в днях, строковий день настає в останній день проміжку.

(7) Якщо настання строкового дня визначено певною датою, часом доби або настанням події, строковий день настає в цю дату, час доби або з настанням події.

(8) Якщо строковий день, встановлений для вчинення волевиявлення або виконання зобов'язання, припадає на державне свято чи інший вихідний день, строковий день вважається таким, що настав у перший робочий день, наступний за вихідним днем.

(9) При визначенні строку днем вважається проміжок часу від опівночі до опівночі.

(10) Якщо настання строкового дня визначено строком, що обчислюється в одиницях часу, менших за день, строковий день настає з настанням цієї одиниці часу. [RT I 2003, 78, 523 - набув чинності 27.12.2003]

(1) Якщо настання строкового дня визначено строком, що обчислюється в днях або більших одиницях часу, строк спливає у день настання строкового дня о 24.00, якщо із закону не випливає інше.

(2) Волевиявлення, що підлягає передачі особі, яка діє в господарській чи професійній діяльності, протягом строку, має бути передане їй, а дія, що вчиняється щодо неї протягом строку, — вчинена не пізніше строкового дня до кінця звичайного робочого часу того місця, де волевиявлення має бути передане або дія вчинена.

(1) При здійсненні прав та виконанні обов'язків слід діяти добросовісно.

(2) Здійснення права не допускається у протиправний спосіб, а також таким чином, що метою здійснення права є заподіяння шкоди іншій особі.

(1) Якщо закон пов'язує правові наслідки з добросовісністю, її наявність слід презюмувати, якщо із закону не випливає інше.

(1) Діяння, вчинене в стані необхідної оборони, не є протиправним, якщо при цьому не було перевищено меж необхідної оборони.

(1) Особа, яка заподіює шкоду для відвернення небезпеки, що загрожує їй самій або іншій особі чи майну, не діє протиправно, якщо заподіяння шкоди є необхідним для відвернення небезпеки і шкода не є нерозумно великою порівняно із загрожуваною небезпекою.

(2) Особа, яка заподіяла шкоду, зобов'язана відшкодувати шкоду, яку вона заподіяла, відвертаючи небезпеку, якщо відвернена небезпека виникла внаслідок обставини, що походить від неї.

(3) Якщо це є розумним за обставинами, відшкодування шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності, можна вимагати від особи, в інтересах якої шкоду було заподіяно.

(1) Право вимагати від іншої особи вчинення дії або утримання від неї (вимога) погашається спливом строку, встановленого законом (строку позовної давності). Після спливу позовної давності за вимогою зобов'язана особа може відмовитися від виконання свого обов'язку.

(2) У встановлених законом випадках право вимоги не погашається позовною давністю.

(1) Суд або інший орган, що вирішує спір, враховує позовну давність за вимогою лише за клопотанням зобов'язаної особи. [RT I 2005, 39, 308 - набув чинності 01.01.2006]

(1) Разом із вимогою, що випливає з основного зобов'язання, погашається позовною давністю і вимога, що випливає з додаткового зобов'язання, хоча б вона окремо ще не була погашена давністю.

(1) Правочином можна пом'якшити умови позовної давності за вимогою, зокрема скоротити строк позовної давності. Пом'якшені умови позовної давності не застосовуються, якщо зобов'язана особа порушила свої обов'язки умисно.

(2) За домовленістю сторін строк позовної давності, що є коротшим за десять років, можна продовжити, але не більше ніж до десяти років.

(3) Відмова від права вимагати застосування позовної давності є нікчемною.

(1) Сплив позовної давності за вимогою, забезпеченою заставою, не позбавляє заставодержателя права на задоволення вимоги за основним боргом за рахунок заставленого предмета.

(2) У разі застереження про збереження права власності власник може вимагати видачі речі також у випадку, якщо вимога, забезпечена застереженням про збереження права власності, погашена позовною давністю. [RT I 2003, 78, 523 - набув чинності 27.12.2003]

(1) Строк позовної давності за вимогою, що випливає з правочину, становить три роки.

(2) Строк позовної давності за вимогою, що випливає з договору підряду через недолік споруди, становить п'ять років. Вимога, що випливає з договору купівлі-продажу через недолік споруди, не погашається позовною давністю раніше ніж через п'ять років від завершення споруди.

(3) Якщо недолік споруди спричинено недоліками сировини або матеріалу, використаних за призначенням для виготовлення споруди, строк позовної давності за вимогою, що випливає з недоліків цієї сировини або матеріалу, становить п'ять років.

(4) Строк позовної давності за вимогами, зазначеними в частинах 1–3 цього параграфа, становить десять років, якщо зобов'язана особа порушила свої обов'язки умисно.

(5) Строк позовної давності за вимогою про передачу права власності на нерухомість, обтяження нерухомої речі речовим правом, передачу або припинення речового права чи зміну змісту речового права становить десять років.

(1) Строк позовної давності починається з набуттям вимогою права на пред'явлення до стягнення, якщо законом не встановлено інше. Якщо уповноважена особа може вимагати від іншої особи утримання від певного діяння, строк позовної давності за вимогою про утримання від діяння починається з порушення обов'язку.

(2) Вимога набуває права на пред'явлення до стягнення з моменту, коли в уповноваженої особи виникає право вимагати виконання зобов'язання, що відповідає вимозі.

(3) Строк позовної давності за вимогою про сплату погодженої винагороди починається із закінченням того року, у якому вимога набуває права на пред'явлення до стягнення. Якщо вимога набуває права на пред'явлення до стягнення з виставленням рахунка, строк позовної давності за вимогою починається із закінченням того календарного року, у якому уповноважена особа може виставити рахунок.

(4) [Втратив чинність - RT I 2003, 78, 523 - набув чинності 27.12.2003]

(1) Встановлене в цьому розділі застосовується також до позовної давності за вимогою, що випливає з порушення зобов'язання, яке виникає з переддоговірних переговорів.

(1) Строк позовної давності за вимогою, що випливає із закону, становить десять років від набуття цією вимогою права на пред'явлення до стягнення, якщо законом не встановлено інше. Строк позовної давності за вимогою, спрямованою на утримання від діяння, починається з порушення обов'язку утримання.

(1) Строк давності вимоги, що випливає з протиправного заподіяння шкоди, становить три роки з часу, коли уповноважена особа дізналася або мала дізнатися про шкоду та про особу, зобов'язану відшкодувати шкоду.

(2) Якщо особа, зобов'язана відшкодувати шкоду, збагатилася за рахунок уповноваженої особи у зв'язку із заподіянням шкоди, вона й після спливу строку давності, встановленого частиною 1 цього параграфа, зобов'язана видати отримане згідно з положеннями про безпідставне збагачення.

(3) Вимога, що випливає з протиправного заподіяння шкоди, погашається давністю, незалежно від встановленого частинами 1 і 2 цього параграфа, не пізніше ніж зі спливом десяти років від вчинення дії або настання події, що спричинили шкоду.

(1) Строк давності вимоги, що випливає з безпідставного збагачення, становить три роки з часу, коли уповноважена особа дізналася або мала дізнатися, що вона має вимогу, яка випливає з безпідставного збагачення. У разі порушення права строк давності вимоги про безпідставне збагачення, спрямованої на відшкодування вартості отриманого шляхом порушення, починається з часу, коли уповноважена особа дізналася або мала дізнатися про порушення та про зобов'язану особу.

(2) Вимога, що випливає з безпідставного збагачення, погашається давністю, незалежно від встановленого частиною 1 цього параграфа, не пізніше ніж зі спливом десяти років від настання безпідставного збагачення.

(1) Якщо вимогу того самого змісту можна пред'явити як на підставі закону, так і на підставі правочину, до давності вимоги застосовується встановлене у розділі 2 цієї глави.

(2) Встановлене частиною 1 цього параграфа не застосовується до давності вимог, зазначених у розділі 4 цієї глави.

(1) Строк давності вимоги, що випливає із заподіяння смерті, тілесного ушкодження, шкоди здоров'ю або позбавлення волі, незалежно від того, якою є правова підстава вимоги, становить три роки з часу, коли уповноважена особа дізналася або мала дізнатися про шкоду та про особу, зобов'язану відшкодувати шкоду.

(2) Вимоги, зазначені у частині 1 цього параграфа, погашаються давністю не пізніше ніж протягом 30 років, рахуючи від вчинення дії або настання події, що спричинили шкоду.

(1) Строк давності вимоги, спрямованої на виконання повторюваних зобов'язань, незалежно від того, якою є правова підстава вимоги, становить три роки для кожного окремого зобов'язання, якщо законом не встановлено інше. Строк давності починається зі спливом того календарного року, коли вимога, що відповідає зобов'язанню, стає такою, що підлягає стягненню. [RT I, 22.03.2021, 1 - набув чинності 01.04.2021]

(1) Строк давності вимоги про видачу, що випливає з права власності, а також вимоги, що випливає із сімейного та спадкового права, становить 30 років від того, як вимога стала такою, що підлягає стягненню, якщо законом не встановлено інше.

(2) Вимога про видачу, що випливає з права власності, проти самовільного володільця не погашається давністю.

(1) На давність вимоги про видачу, що випливає з права власності, або вимоги про захист володіння не впливає зміна володіння річчю, якщо річ внаслідок правонаступництва потрапила у володіння іншої особи.

[RT I, 22.03.2021, 1 - набув чинності 01.04.2021]

(1) Строк давності виконання вимоги, визнаної судовим рішенням, що набрало законної сили, або вимоги, що випливає з іншого виконавчого документа, становить десять років.

(1¹) Якщо виконавчим документом, зазначеним у частині 1 цього параграфа, визнано вимогу, що випливає з протиправного заподіяння шкоди, або вимогу, пред'явлену цивільним позовом у рамках кримінального провадження, то строк давності виконання такої вимоги становить 20 років.

(2) Строк давності виконання вимоги, зазначеної у частинах 1 та 1¹ цього параграфа, починається з набрання законної сили судовим рішенням або з видачі іншого виконавчого документа, але не раніше ніж вимога стала такою, що підлягає стягненню.

(3) Строк давності виконання вимоги, визнаної у провадженні у справі про банкрутство, становить десять років, рахуючи від закінчення провадження у справі про банкрутство.

(4) Строк давності виконання вимоги, визнаної судовим рішенням, що набрало законної сили, або вимоги, що випливає з іншого виконавчого документа, яка випливає з виконання повторюваних зобов'язань і стане такою, що підлягає стягненню в майбутньому, становить три роки для кожного окремого зобов'язання. Строк давності починається зі спливом того календарного року, коли вимога, що відповідає зобов'язанню, стає такою, що підлягає стягненню.

(5) Строк давності виконання вимоги за зобов'язанням щодо утримання дитини становить десять років для кожного окремого зобов'язання. Строк давності починається зі спливом того календарного року, коли вимога, що відповідає зобов'язанню, стає такою, що підлягає стягненню.

(6) Виконавча давність зупиняється, крім інших підстав, встановлених у цьому законі, також на час судового провадження щодо майна боржника або його встановлення, що здійснюється на підставі позову або заяви, поданих стягувачем під час виконавчого провадження. До закінчення зупинення виконавчої давності застосовується встановлене у частинах 3 та 4 § 160 цього закону. [RT I, 22.03.2021, 1 - набув чинності 01.04.2021]

(1) Давність переривається і починається знову з визнанням вимоги зобов'язаною особою.

(2) Визнання вимоги може полягати у частковій сплаті належного уповноваженій особі, сплаті процентів, наданні забезпечення або в іншій дії.

(3) Давність не вважається перерваною частковою сплатою належного стягувачу у виконавчому провадженні, сплатою процентів, наданням забезпечення або вчиненням іншої дії. [RT I, 22.03.2021, 1 - набув чинності 01.04.2021]

[RT I, 22.03.2021, 1 - набув чинності 01.04.2021]

(1) Давність виконання вимоги, визнаної судовим рішенням, що набрало законної сили, або вимоги, що випливає з іншого виконавчого документа, переривається і починається знову з першим поданням виконавчого документа до виконання.

(2) Давність не вважається перерваною, якщо виконавчий документ не приймається до виконання. [RT I, 22.03.2021, 1 - набув чинності 01.04.2021]

(1) Перебіг позовної давності зупиняється поданням уповноваженою особою позову про задоволення або визнання вимоги.

(2) З поданням позову прирівнюються:

1) заявлення вимоги у провадженні у справі про банкрутство;

2) подання заяви про забезпечення позову до подання позову, якщо цю заяву задоволено;

3) подання заяви у наказному провадженні або в іншому непозовному провадженні; [RT I 2008, 59, 330 - jõust. 01.01.2009]

3¹) подання боржником заяви про санацію або заяви про неплатоспроможність; [RT I, 20.06.2022, 1 - jõust. 01.07.2022]

4) подання заяви у встановленому законом досудовому провадженні, незалежно від того, чи ухвалюється у провадженні рішення, яке є виконавчим документом; [RT I 2005, 39, 308 - jõust. 01.01.2006]

5) зарахування вимоги у судовому провадженні з вимогою, виконання якої вимагається позовом; [RT I 2005, 39, 308 - jõust. 01.01.2006]

6) залучення третьої особи до провадження щодо вимоги, спрямованої проти третьої особи; [RT I 2005, 39, 308 - jõust. 01.01.2006]

7) подання заяви у провадженні щодо попереднього забезпечення доказів; [RT I 2005, 39, 308 - jõust. 01.01.2006]

8) подання у тій самій справі первинної заяви про провадження для отримання правової допомоги до початку судового провадження. [RT I 2005, 39, 308 - jõust. 01.01.2006]

(3) Зупинення перебігу позовної давності вимоги закінчується з завершенням провадження, що є підставою зупинення, рішенням, яке набрало законної сили. [RT I 2008, 59, 330 - jõust. 01.01.2009]

(4) У разі зупинення судового провадження зупинення перебігу позовної давності вимоги закінчується зі спливом трьох років від вчинення сторонами або судом останньої процесуальної дії. При поновленні провадження перебіг позовної давності зупиняється знову.

(1) Перебіг позовної давності вимоги споживача або суб'єкта даних зупиняється, якщо компетентний орган вчиняє першу процесуальну дію у провадженні про винесення припису щодо встановлення, припинення або заборони подальшого порушення колективних інтересів споживачів чи суб'єктів даних, або якщо компетентна одиниця подає колективний представницький позов на захист колективних інтересів споживачів чи суб'єктів даних. [RT I, 31.12.2024, 5 - jõust. 01.01.2025]

(1) Встановлене § 160 цього закону застосовується також при поданні вимоги до третейського суду відповідно до третейської угоди.

(2) Якщо у третейській угоді не названо третейських суддів або якщо призначення третейського судді необхідне з іншої причини, або якщо звернутися до третейського суду можна лише після виконання інших погоджених передумов, перебіг позовної давності зупиняється вже тоді, коли уповноважена особа вчиняє необхідні дії для призначення третейського судді або для виконання інших передумов звернення до третейського суду.

(1) Перебіг позовної давності зупиняється на час, протягом якого зобов'язана особа за домовленістю з уповноваженою особою має тимчасове право відмовитися від виконання зобов'язання, зокрема, якщо їй надано додатковий строк для виконання.

(1) Перебіг позовної давності зупиняється, якщо уповноважена особа протягом останніх шести місяців строку позовної давності внаслідок непереборної сили не може захистити свої права в суді або в інший встановлений законом спосіб. Зупинення перебігу позовної давності закінчується, коли припиняється дія непереборної сили.

(1) Перебіг позовної давності вимог між подружжям зупинено на час шлюбу.

(1¹) Перебіг позовної давності вимог між зареєстрованими співмешканцями зупинено на час зареєстрованого співжиття. [RT I, 06.07.2023, 6 - jõust. 01.01.2024]

(2) Перебіг позовної давності вимог між батьками та дітьми зупинено до досягнення дитиною повноліття.

(3) Перебіг позовної давності вимог між опікуном та підопічним зупинено на час опіки.

(4) Перебіг позовної давності вимог між піклувальником майна та підопічним зупинено на час піклування. [RT I 2005, 39, 308 - jõust. 01.01.2006]

(1) Якщо особа з обмеженою дієздатністю не має законного представника, перебіг позовної давності її вимог та вимог, спрямованих проти неї, зупиняється до набуття особою дієздатності або до призначення їй законного представника.

(2) Зазначені у частині 1 цього параграфа вимоги не спливають раніше ніж через шість місяців від часу, коли особа стає дієздатною або їй призначається законний представник.

(1) Перебіг позовної давності вимоги, що входить до складу спадщини або спрямована проти спадщини, зупиняється до часу, коли спадкоємець приймає спадщину, або щодо спадщини оголошується банкрутство, або для спадщини призначається піклувальник.

(2) Зазначені у частині 1 цього параграфа вимоги не спливають раніше ніж через шість місяців від часу, коли спадкоємець прийняв спадщину, щодо спадщини було оголошено банкрутство або для спадщини було призначено піклувальника.

(1) Перебіг позовної давності вимоги зупиняється на час проведення переговорів між уповноваженою та зобов'язаною особою, якщо переговори ведуться щодо вимоги або обставини, з якої вимога може випливати. Припускається, що переговори завершені, якщо особа відмовляється від продовження переговорів.

(2) У разі визначення уповноваженою особою зобов'язаній особі додаткового строку для виконання зобов'язання перебіг позовної давності зупинено до спливу додаткового строку або до остаточної відмови зобов'язаної особи від виконання свого зобов'язання.

(3) Перебіг позовної давності зупиняється до проведення погодженої сторонами експертизи або до завершення погодженої процедури примирення.

(1) Якщо юридичну особу поновлюють у реєстрі, перебіг позовної давності вимоги проти неї зупинено з часу виключення з реєстру до поновлення в реєстрі.

(2) Вимога проти юридичної особи, перебіг позовної давності якої зупинено на підставі частини 1 цього параграфа, не спливає раніше ніж через шість місяців від поновлення юридичної особи в реєстрі. [RT I, 05.05.2022, 1 - jõust. 01.02.2023]

(1) Час, протягом якого перебіг позовної давності було зупинено, до строку позовної давності не зараховується.

(2) Вимога не спливає раніше ніж через два місяці від закінчення зупинення перебігу позовної давності, якщо законом не передбачено, що вимога не спливає протягом довшого строку.

(1) Якщо вимогу тотожного змісту можна заявити як на підставі, що випливає із закону, так і на підставі, що випливає з правочину, і перебіг позовної давності вимоги, що випливає із закону чи з правочину, зупинено або перервано, то зупинено або перервано перебіг позовної давності як вимоги, що випливає із закону, так і вимоги, що випливає з правочину.

(1) Цей закон набирає чинності з часу, встановленого в законі про його впровадження.